Панорама

ЩО ТАКЕ НАТО НАТО

(NATO –  North Atlantic Treaty Organisation) – Організація Північноатлантичного договору, міжнародна організація, створена 4 квітня 1949 року для колективної оборони країн Західної Європи та Північної Америки згідно з принципами 51 статті статуту ООН.

Відповідно до Вашингтонського договору, кожна держава-член альянсу несе додаткову відповідальність і користується перевагами від участі в системі колективної безпеки. У ст. 5 ідеться про те, що збройний напад на одного або на кількох членів НАТО розглядатиметься як напад на всіх членів, і «вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них … надасть допомогу тій стороні або сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, із метою відновлення та збереження безпеки в Північноатлантичному регіоні».

Такі безпрецедентні гарантії безпеки, територіальної цілісності, недоторканності кордонів і державного суверенітету не дає жодна з наявних на сьогодні колективних систем безпеки.

У часи холодної війни, повідомляє портал «Україна-НАТО», альянс ніколи не використовував військову силу проти третіх країн або з метою впливу на своїх держав-членів. (Водночас СРСР на чолі Організації Варшавського договору (ОВД), який у 1954 р. подавав заявку на вступ до НАТО, але отримав відмову, без вагань застосовував засіб військового втручання у внутрішні справи союзників по соціалістичному табору в Угорщині 1956 р. і в Чехословаччині 1968 р.)

Сьогодні членами НАТО є 29 країн: Албанія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Франція, Чехія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія, Болгарія, Словаччина, Словенія, Хорватія і Чорногорія.

Ухвалення всіх рішень в альянсі відбувається на засадах консенсусу. Кожна країна-член НАТО має право вето. НАТО не має власних збройних сил, у розпорядженні альянсу є збройні сили країн-членів. Деякі держави-члени НАТО взагалі не мають власних армій, зокрема Люксембург та Ісландія. Будь-яка держава-член має право виходу з альянсу.

За історію організації цим правом скористалися Франція і Греція, які відповідно в 1966 р. і 1974-му вийшли з військової структури НАТО, однак залишилися в межах її політичної структури. У 1980 р. повна участь Греції у військовій структурі НАТО була відновлена. Франція також відновила участь у військовій структурі НАТО, про що було оголошено під час ювілейного саміту НАТО в Страсбурзі в 2009 році, коли організація відзначала 60-річчя з часу свого заснування.

НАТО розвиває розгалужену систему партнерств, до якої входять Рада євроатлантичного партнерства, особливі партнери Україна, Грузія, країни Середземноморського діалогу (Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Мавританія, Марокко, Туніс), Стамбульської ініціативи (Бахрейн, Катар, Кувейт та ОАЕ), західноєвропейські нейтральні країни (Австрія, Ірландія, Мальта, Фінляндія, Швейцарія, Швеція), а також контактні країни (Австралія, Нова Зеландія, Південна Корея, Японія).

Альянс у 2014 р. припинив практичну співпрацю з Російською Федерацією після її агресії проти України, проте залишив канал комунікації – Раду НАТО-РФ і розпочав проведення політики стримування РФ.

Для міжнародних інвесторів НАТО – це очевидний знак стабільності, а отже – більшої інвестиційної привабливості.

ЯК ФУНКЦІОНУЄ?

Однією із запорук міцності НАТО є процес ухвалення рішень, який ґрунтується на досягненні консенсусу. Це означає, що всі рішення мають бути одностайними. Унаслідок цього часто виникає потреба в проведенні тривалих консультацій і обговорень, перш ніж буде ухвалене важливе рішення. Хоча сторонньому спостерігачеві така система може видатися надто повільною та громіздкою, вона має дві незаперечні переваги.

По-перше, вона забезпечує дотримання суверенітету кожної з країн-членів альянсу.

По-друге, коли вже рішення досягнуто, воно користується стовідсотковою підтримкою всіх держав-членів і підкріплене готовністю його виконувати.

Постійний керівний орган, що ухвалює рішення в НАТО, – це Північноатлантична рада, до складу якої входить по одному постійному представнику від кожної країни-члена альянсу. Постійний представник має ранг посла, а в роботі йому допомагає національна делегація в складі дипломатичного персоналу й радників із питань безпеки. Рада засідає на рівні послів щонайменше раз на тиждень, а зазвичай частіше. Як правило, із періодичністю двічі на рік проводяться засідання ради на рівні міністрів закордонних справ і оборони, а раз на два роки – на рівні голів держав і урядів.

Найвищою цивільною посадовою особою альянсу є Генеральний секретар НАТО, який головує на засіданнях Північноатлантичної ради НАТО і сприяє досягненню консенсусу між державами-членами альянсу. Генеральний секретар НАТО обирається з числа відомих політиків, дипломатів держав-членів альянсу на чотирирічний термін. В управлінні діяльністю НАТО Генеральний секретар спирається на Міжнародний секретаріат, на роботу до якого направляються відомі експерти й посадовці з країн-членів НАТО.

НАТО не має власних збройних сил. Більшість сил, наданих у розпорядження НАТО, увесь час залишається під національним командуванням і управлінням, окрім випадків, коли країни-члени НАТО відряджають ці сили для виконання конкретних завдань під проводом НАТО, починаючи від колективної безпеки до нових місій, таких як миротворчість та операції з підтримки миру. Політичні й військові структури НАТО забезпечують довготермінове планування, необхідне для того, щоб національні підрозділи були здатними виконувати ці завдання, а також запроваджують організаційні заходи стосовно спільного командування, управління, тренувань і навчань.

ОРГАНІЗАЦІЯ КОЛЕКТИВНОЇ БЕЗПЕКИ

Головною метою НАТО є захист свободи й безпеки всіх її членів політичними та військовими засобами, відповідно до статуту ООН. Від початку існування альянс працює над установленням справедливого й тривалого мирного порядку в Європі на засадах загальних демократичних цінностей, прав людини і верховенства права. Ця головна мета альянсу наповнилася новим змістом по закінченню холодної війни, оскільки вперше в повоєнній історії Європи перспектива її досягнення стала реальністю.

ДЛЯ ДОСЯГНЕННЯ СВОЄЇ ГОЛОВНОЇ МЕТИ АЛЬЯНС ВИКОНУЄ ТАКІ ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ

Безпека: закладає підґрунтя для стабільного клімату безпеки в Європі на основі зміцнення демократичних інститутів і прагнення до вирішення суперечок мирним шляхом. Він намагається створити умови, за яких жодна країна не могла б вдаватися до залякування чи тиску, спрямованих проти будь-якої іншої держави, через загрозу силою або загрозу застосування сили.

Консультації: відповідно до ст. 4 Вашингтонського договору, альянс є трансатлантичним форумом для проведення спільних консультацій із будь-яких питань, що впливають на життєво важливі інтереси його членів, зокрема з приводу нових подій, які можуть становити загрозу їхній безпеці. Він також сприяє координації їхніх зусиль у галузях, що становлять спільний інтерес для всіх членів альянсу.

Стримування і оборона: забезпечує стримування та захист від будь-якої форми агресії, спрямованої проти будь-якої держави-члена НАТО, відповідно до ст. 5 і 6 Вашингтонського договору.

Отже, Північноатлантичний альянс створювався з метою колективної оборони країн Західної Європи та Північної Америки проти можливого нападу з боку СРСР. Заснування НАТО відповідає ст. 51 Статуту ООН, де вказується, що «статут жодною мірою не зачіпає невід’ємне право на індивідуальну або колективну самооборону, якщо відбудеться військовий напад на члена організації…»

Після завершення холодної війни альянс перебрав на себе нові ключові завдання: зміцнення безпеки шляхом заохочення партнерських відносин з усіма демократичними країнами Європи до Кавказу й Центральної Азії. У відповідь на зміни, що сталися в загальному середовищі безпеки, альянс також перебрав на себе додаткову відповідальність. Це, зокрема, подолання нестабільності, що походить від регіональних та етнічних конфліктів на території Європи, і загроз, що виникають поза межами євроатлантичного регіону.

ЯК ГОЛОСУВАЛИ У ВЕРХОВНІЙ РАДІ

Внесення до Конституції України змін, які закріплюють стратегічний курс України на вступ до Європейського союзу і НАТО, підтримали 335 нардепів при необхідному мінімумі в 300 голосів. Майже в повному складі проголосували 6 із 8 депутатських фракцій і груп Верховної Ради. Серед тих, хто на історичному голосуванні 7 лютого 2019 року підтримав зміну основного закону, були майже всі чернігівські нардепи, у тому числі й Сергій Березенко та Максим Микитась. Єдиний, хто не голосував, – це представник «Батьківщини» Валерій Дубіль.

НЕМОЖЛИВО БУЛО УЯВИТИ

Група журналістів із різних міст (Чернігів представляла Любов Потапенко) за сприяння польської фундації ім. Стефана Баторія і міжнародного фонду «Відродження» відвідала Брюссель. Зокрема, вони побували і в штаб-квартирі НАТО, де спілкувалися з представниками програм для Центральної та Східної Європи, політичного управління НАТО, управління регіональної безпеки та співпраці, відділу врегулювання криз, прес-службою. А в штабі Головного командування об’єднаними збройними силами НАТО в Європі – у Шейпі, що за кілька кілометрів від Брюсселя – із журналістами спілкувалися старші офіцери-фахівці зі східних питань.

Під час майже неформальної зустрічі українці не лише слухали та запитували, а й дискутували, висловлювали своє бачення перспектив розвитку стосунків між Україною і Атлантичним альянсом. Правда, це було не тепер, а в період кучмівського застою і консервування радянської системи, коли Україна дивувала світ і своїх громадян багатовекторністю: сьогодні влада казала людям, що ми рухаємося в західному напрямку, а назавтра – у східному… Тому і ставлення регіональної (місцевої, провінційної) влади до журналістів, які побували без їхнього дозволу в «лігві ворога», було відповідним.

Крім того, що багаторазово і з пристрастю було перечитувано і редаговано тексти, їх не поспішали друкувати – під різними приводами відкладали. То місця в газеті немає, то час невідповідний, то ветерани образяться, то засновники не зрозуміють і не дадуть дотації. Звісно, у тих регіонах, де була потужна некомунальна преса, подібного не спостерігалося. Але ж працівники СБУ навряд чи оминули когось із тих, чия нога ступала в штаб НАТО.

«До мене після тієї поїздки зачастили СБУшники, – згадує Любов Потапенко. – І якось кучеряво і непрямо намагалися щось випитати. Я не розуміла, що їх цікавить, адже на той час Україна мала офіційні стосунки з НАТО, там працювали наші офіцери. Було враження роздвоєності: ніби живеш у незалежній країні, і в той же час перебуваєш під контролем КДБ. Так тривало до Помаранчевої революції: після кожної участі в семінарі за західним кордоном до мене навідувалися працівники СБУ. Тоді неможливо було уявити, що в Конституції України буде записаний курс на НАТО. У дивовижний час живемо…»

 

Top