Панорама

Про легендарного отамана українських повстанців Галаку (Iвана Васильчикова, або, як написано в деяких офіційних документах, Васильченка), загін якого впродовж 1919-1921 років діяв на території трьох губерній – Чернігівської, Мінської та Гомельської, і досі розповідають неймовірні історії.

Сторінки його біографії викликають суперечки істориків, доля цієї непересічної людини цікавить краєзнавців і журналістів. Ким же був легендарний отаман насправді?

БАНДИТ ЧИ ПОЛІСЬКИЙ РОБІН ГУД?

Визначний дослідник повстанського руху Роман Коваль називає Івана Васильчикова «символом боротьби проти совєтської влади», інші стверджують, що Галака – бандит і антисеміт.

Як зазначається у статті довідкового сайту «Вікіпедія», отаман Іван Галака (справжнє ім’я – Іван Олексійович Васильчиков, 1890 (?), Олешня – +03.07.1921, Пилипча) – повстанський отаман, який контролював значні терени в сучасному Ріпкинському районі Чернігівської області в 1918-1921 роках.

Повстанці здійснювали регулярні атаки на підрозділи червоноармійців та місцевих більшовиків, проте тероризували також місцеве єврейське населення, яке активно підтримувало більшовиків. Бійці Галаки налагодили співпрацю із загонами Білоруської Народної Республіки під проводом генерала Станіслава Булак-Балаховича. Узимку 1921 року, підтримуючи наступ військ УНР, отаман Галака із загоном близько 700 вояків встановив контроль над усіма лісовими теренами Чернігівського і Городнянського повітів, активно діяв і на білоруському Поліссі.

Після захоплення повстанськими силами містечка Ріпок повстанський штаб поширив таку відозву: «Громадяни! Спасайтесь од насильників-більшовиків, які розстрілюють вас у ЧеКа. Ви не ждіть, доки вас усіх перестріляють, а бийте їх. Ми боремось за вас. Галака».

3 липня 1921 року отаман Галака був убитий бійцями карального більшовицького загону в сьогоднішньому Галаківському лісі.

У документах ОГПУ зафіксовано, що отаман Галака, можливо, вижив, симулювавши свою смерть, у подальшому переховувався на хуторах і таємно похований у містечку Городні. Пізніша радянська історіографія традиційно називала отамана бандитом і приписувала йому різноманітні звірства, які в спогадах місцевих жителів пов’язуються натомість із червоним терором.

Місцеві жителі розглядали Івана Галаку як свого роду «поліського Робіна Гуда».

«Іван Галака – неоднозначна постать. Проте ця людина захищала свою землю, свій народ. Можливо, якби не такі методи, українців би на цих землях уже й не було б. Ворог не мав жалю до українських селян. Не знав жалю i їхнiй захисник отаман Галака: смертю за смерть платив він кривдникам українського народу», – каже про ватажка повстанців історик, президент історичного клубу «Холодний Яр» Роман Коваль.

«Красивий чоловiк був. У Пилипчi вiн нiкого не вбив. А євреїв – багато. Колись покохав вiн одну дiвчину-єврейку, а вона йому зрадила, так вiн посадив її в дупло i вбив. Табличку з таким написом прикрiпив бiля неї: «Кому какоє дело, что я на вербу села».

Прохвост великий був! Колись їхав вiн на Польщу, i на будцi мостовiй бiля «Чорного мосту», на залiзницi, що вела на Гомель, оточили його чекiсти. Вiн – у будку, потiм у пiч i через трубу вилiз. Чекiсти в будку, потiм назад, а вiн їх із кулемета i кричить: «Здавайтеся!» Цiлий загiн у полон узяв. А то ловили його в селi, цiлий ескадрон у засадi лежав за клунею. Приїхав Галака додому на конях із багатством, грошима, спiваками, гармонiстами. Грабував вiн євреїв, у них завжди грошей багато, а там – засiдка. Вiн на своїй воронiй кобилi, а їздив вiн гарно, тiкати! Завiв їх у лiс, вони збилися до кучi, куди їхати далi – не знають, вiн їх із кулемета – трррр. I все, нема ескадрону», – розказував двоюрiдний племiнник Iвана Васильчикова, житель села Пилипчі Рiпкинського району Федір Воробей, 1919 року народження. Ходять легенди і про шляхетне походження отамана.

За словами жительки с. Пилипчі Зої Пилипченко, дідусь якої жив по сусідству з родиною Васильчикових, Галака мав шляхетне панське походження.

ГАЛАКА МОВОЮ ДОКУМЕНТIВ

«Уповноваженому окремого вiддiлка по Городнянщинi. За повiдомленням волвиконкома т. Яковенко, у нiч з 16 на 17 цього березня в с. Невкля з’явилось декiлька озброєних чоловiк, що назвалися галакiвцями, i почали виловлювати залишившихся там євреїв. Пiсля затримки цими бандитами декiлькох чоловiк, євреї були пограбованi, а потiм звiльненi, а будинки були їх спаленi бандитами».

Дiї Галаки настiльки подобалися селянам, що навiть репресiї не могли примусити їх виступити проти отамана. Зберiгся документ про виключення з комiтету незаможних селян жителiв села Лемешiвки, які вiдмовилися боротися iз загоном Галаки. Галака в свідомості населення та й в офіційних документах тієї доби характеризується як палкий ненависник євреїв. Це ж підтверджує і ріпкинський дослідник Анатолій Жагловський у своїй книзі, що вийшла на початку 2009 року коштом єврейської громади Чернігівщини. Голова Військової ради Городнянського повіту Василь Биструков теж «високо» оцінював отамана.

«Галаківщина – одна з найбільш кривавих сторінок в історії України… Чернігівщина являла собою тоді арену загостреної класової боротьби», – пише Биструков у «Літописі революції», що вийшов друком 1929 року.

«Збільшилась кількість бандитських нападів, що супроводжувалися великою кількістю жертв, – згадує Василь Биструков. – Чернігівський та Городнянський повіти були повністю охоплені бандитизмом. Заходи, проведені ЧК, не мали ніяких результатів».

КІНЕЦЬ ГАЛАКІВЩИНИ

Незважаючи на всі заходи ГубЧеКа, загін галаківців діяв, залишаючись невловимим. Треба було за будь-яких обставин заслати туди своїх людей, щоб одержувати звідти інформацію. Але й ці намагання не справдилися. П’ятеро працівників ГубЧеКа, які намагалися виконати це завдання, загинули.

Іван Галака характеризувався хворобливою підозрілістю і недовірою до будь-якої незнайомої людини, оточував себе місцевими жителями і тільки, як виняток, брав до ватаги тих чужинців, які заплямували себе вбивствами людей і відрізали всі шляхи повернення до нормального життя. Тому для виконання складного завдання з ліквідації Галаки підібрали найдосвідченішого чекіста. Вибір упав на секретного співробітника ГубЧеКа Федора Васильовича Гончарова. Родом із села Осьмаків Коропського повіту, він у свої неповні тридцять років устиг пізнати царську тюрму, воював із кайзерівцями і гетьманцями в партизанському загоні, служив у Богунському, а потім у Ніжинському полку 44-ї Щорсівської дивізії, а з 1919 року став співробітником надзвичайної комісії.

Хитрощами чекіст потрапив у загін і зустрівся з отаманом. Галака залишив Гончарова у своєму таборі й призначив їздовим на власній тачанці, але зброї не видав і наказав охороні не спускати очей із новачка. Якось уночі, коли галаківці після пиятики поснули й особиста охорона отамана теж за- дрімала, Гончаров підкрався до Галаки і рубонув його по голові сокирою, яку весь час возив у переднику тачанки, а сам кинувся втікати. Подолавши 10 км, Гончаров добрався до Ріпок і сповістив керівництво Ріпкинського та обласного ЧК про місце розташування галаківців. Коли червоноармійці в супроводі Гончарова з’явилися на острові, то серед убитих галаківців отамана не знайшли.

Загорнувши в перину, галаківці забрали його з собою, а через декілька годин, добравшись до Чорної річки неподалік Пилипчі, на Сухому грудді в берізках урочисто поховали. Після смерті Галаки командування загоном узяв на себе Рябий. Але він не користувався повагою і підтримкою галаківців, а тому серед них почалися чвари. Декілька чоловік на чолі з Єрмаком покинули ватагу і з’явилися в Городню з повинною. За їхньою підказкою було знайдено місце поховання Галаки, тіло якого було доставлене в Пилипчу для опізнання. Настільки багато крові було пролито отаманом, що навіть його мати під час перепоховання сказала, що «він не має права бути похований на людському кладовищі, дуже багато невинної крові на його руках».

Тому його в полотняному рядні закопали за межами кладовища, і жоден священик не відправив заупокійної служби.

Один мешканець Городні надіслав листа чернігівському краєзнавцю Олександру Ясенчуку, у якому розповів, що Галака похований на цвинтарі м. Городні.

«Свого часу мій батько та його товариш доглядали одну могилу, могильний мармуровий камінь не містив жодних написів. Із їхніх скупих слів, уривків фраз, що збереглися в моїй пам’яті з дитинства, я нині можу реконструювати, що могила, за якою вони доглядали, належить Івану Васильчикову (Галаці)».

Могила, на яку вказали місцеві мешканці, була за межами кладовища, потім кладовище розширилося і «забрало» її. Місцеві жителі кажуть, що то його могила. Але таємниця отамана Галаки залишається. Можливо, він дійсно похований у Городні, а його нащадки ходять серед нас. У 1960-ті роки КДБ зафіксувало самвидав, що розповідає про діяння отамана Галаки.

Узагалі за часів СРСР, згадуючи прізвище отамана, можна було отримати серйозні неприємності, за цим стежила таємна служба. Справа вважалася політичною.

За матеріалами досліджень краєзнавця Олександра Ясенчука і завідувача Ріпкинського історико-краєзнавчого музею Анатолія Жагловського

Top