Панорама

ЦЮ ОСОБЛИВУ ПАРУ ЗАКОХАНИХ ЧАСТО МОЖНА ПОБАЧИТИ В ЦЕНТРІ ЧЕРНІГОВА: ТЕНДІТНА ЖІНКА, ПРИКУТА ДО ІНВАЛІДНОГО ВІЗКА, І ВИСОКИЙ КРЕМЕЗНИЙ ЧОЛОВІК У ТЕМНИХ ОКУЛЯРАХ, ВОНИ ЛЮБЛЯТЬ ПРОГУЛЮВАТИСЯ ПАРКОМ У ПОГОЖІ ДНІ.

РОМАН НЕРУШ І ОЛЬГА ІВАНОВА – ОБОЄ ЛЮДИ З ІНВАЛІДНІСТЮ, АЛЕ ПРО СВОЇ ХВОРОБИ, ФІНАНСОВІ ТРУДНОЩІ Й УДАРИ ДОЛІ ГОВОРЯТЬ БЕЗ ДРАМАТИЗМУ ТА НІБИ ЖАРТОМА. РАЗОМ ВОНИ ЛИШЕ ПІВТОРА РОКУ, АЛЕ ВЖЕ НЕ УЯВЛЯЮТЬ СВОГО ЖИТТЯ НАРІЗНО.

«НАВІТЬ П’ЯТЬ ХВИЛИН ОДИН БЕЗ ОДНОГО НЕ МОЖЕМО», – ГОВОРЯТЬ ЗАКОХАНІ.

Помітно, що вони розуміють одне одного з півслова, хоча Роман, корінний чернігівець, спілкується українською, а Ольга, яка виросла на Донеччині, – російською.

«Я інвалід по зору 1-ї групи, проблеми з очима в мене спадкові, – розповідає Роман. – Мама сліпа з дитинства, а от батько народився здоровим. У дитинстві, яке припало на воєнні роки, його зір забрав капсуль від снаряду.

Цей капсуль розірвався у батька в руках, коли він грався з ним. Вибух сильно травмував обличчя та очі.

Із Чайкиного Новгород-Сіверського району тата спочатку привезли підводою до райцентру, а потім – до Чернігова. Можливо, його зір і врятували б, але чернігівська медсестра різко зірвала пов’язку разом з… очима.

Я народився вже з вадами зору, ходив у школу для слабкозорих. Незважаючи на це, дуже любив читати й тим самим ще більше «посадив» зір.

Зараз лікарі вже навіть не рахують, на скільки відсотків бачить кожне моє око. У медкартці написано: «Рахунок пальців біля обличчя». А ще я бачу великі будівлі та яскраві кольори. Користуюся і телефоном, і комп’ютером – можу розрізняти літери, написані великим шрифтом».

Саме завдяки сучасним технологіям він і знайшов Олю. Пара познайомилася через Інтернет. – Я написав Олі першим. Того ж дня вона відповіла, і ми поговорили по скайпу. – Рома мені сподобався одразу, з першого погляду! – усміхається жінка.

Роман зізнається: Олю він побачив не очима, а серцем. Зовнішність для нього була абсолютно не важливою. Побачивши її на екрані вперше, відчув, що саме вона-— його друга половинка. Буквально за два тижні Роман поїхав до Олі в гості – в невелике містечко Лиман під Слов’янськом.

«Чи не страшно було їхати на Донеччину, ще й у незнайоме місто? Для мене будь-яка подорож небезпечна, але страху не відчуваю, – продовжує розповідь чоловік. – Наприклад, Чернігів я знаю дуже добре, бо з дитинства жив у центрі, звик до всіх будівель і тепер легко їх розрізняю. Скажімо, у цьому парку я знаю кожен камінець, але зараз відремонтували доріжки, і я трохи плутаюся, бо великої баюри, що завжди була моїм орієнтиром, уже немає. Я за звичкою шукаю її, коли треба повернути в напрямку школи № 1. Узагалі подорожувати дуже люблю. Свого часу кілька років працював у Києві, роботи були різні, але їх об’єднувало одне: платили мало і працювати там ніхто не хотів (сміється). Тому столицю теж непогано вивчив. Як орієнтувався? Метод був такий: у центрі я сідав в автобус (питав у людей номер маршруту) і їхав до кінцевої зупинки. Там виходив і йшов назад. Дорогою запам’ятовував будівлі, питав у перехожих, що це. Навчився їздити і в метро. Ось так і вивчив місто. Їздив я і на схід: коли почалася війна, я дуже хотів захищати Батьківщину. Усіма правдами й неправдами дістався до зони АТО, але хлопці зразу «розкусили», що в мене великі проблеми із зором. Грубо кажучи, розвернули мене й відправили додому. Та ця поїздка стала хорошим досвідом.

Я приблизно уявляв, де живе Оля і як туди дістатися. Їхати в гості не боявся: Лиман – територія, підконтрольна нашій українській армії».

«Я жила з мамою, вона була не проти приїзду Романа, – додає Ольга. – Думаю, кожна мати хоче, щоб її дочка була щасливою. Рома трохи пожив у нас, а повернутися в Чернігів запропонував разом. Я погодилася не вагаючись. Моя мама нас благословила».

Зараз закохані живуть у Романа. Він працює в УТОСі (Українському товаристві сліпих): робить на замовлення клемні з’єднувачі для електричних приладів. «Прикро, що дуже важко заробити: замовлень мало, та й платять за них копійки. Зарплата максимум до 600 гривень,– зітхає Роман. – У зимовий час замовлень узагалі може не бути, тому вільного часу багато».

Щоб полегшити побут для коханої, усю чоловічу хатню роботу він уміє робити сам: лагодить електроприлади, навіть своїми руками переобладнав інвалідний візок для Олі, щоб він був зручнішим. Допомагає і з повсякденними справами.

«Ми разом готуємо різні смачні страви. Рома допомагає порізати, потерти продукти, почистити картоплю тощо», – каже Ольга.

Пара разом не лише вдома та на прогулянках, а й на лікувальній фізкультурі. Мають і спільне захоплення – рукоділля. У благодійній організації «Аратта» освоїли декупаж, «алмазну» вишивку, виготовлення текстильних ляльок.

Роман у всьому підтримує Олю, яка мріє продавати свої роботи. Роман і Ольга офіційно не одружені: кажуть, що для них це не головне. Але найближчим часом пара планує повінчатися.

«Звісно ж, ми мріємо і про дітей, – каже Роман. – Та спочатку треба поставили Олю на ноги…» Ольга народилася здоровою дитиною, але в 10 років її життя змінилося.

«Я нічим не відрізнялася від однолітків: ходила до школи, бігала й стрибала разом з усіма, – згадує Ольга. – А десь у третьому класі почалися болі в ногах, мама повела мене на обстеження. Лікарі виявили в мене артрит суглобів та розм’якшення і запалення хрящової тканини лівого стегнового суглоба, призначили лікування. Проте від ліків мій стан різко погіршився і з’явився вже інший діагноз – остеосаркома (рак кісток).

Цю хворобу я поборола, мені дуже допомогла хіміотерапія, однак із того часу я на інвалідному візку. До школи більше не ходила…»

«Надія на те, що кохана вилікується, є! – впевнений Роман. – Лікарі кажуть, що в першу чергу треба замінити хворий лівий суглоб. Із часом доведеться міняти і правий, адже зараз на ньому все навантаження, він сильно «зношується».

Операція без курсу реабілітації коштує близько 80 тисяч гривень. Затягувати з її проведенням ми не хочемо, але й спішити теж боїмося: є великий ризик ускладнень. Тому зараз ми консультуємося з медиками та шукаємо лікаря, який візьметься прооперувати Ольгу. Вартість операції для нас дуже висока, тож, можливо, доведеться звертатися до небайдужих людей. Я б узяв кредит у банку, але жоден не погоджується його видати. Чесно кажучи, навіть у транспорті мені простіше заплатити за себе, ніж доводити, що я маю право безкоштовного проїзду. Тому просити кошти в сторонніх дуже незвично».

Позитивом і вірою в одужання Роман заряджає і Олю. А поки що турботливо піклується про неї, адже без сторонньої допомоги вона не зможе.

«Я ледве-ледве можу пересуватися по квартирі, тому Рома мені в усьому допомагає, – ділиться Оля. – Ще більше труднощів на вулиці: високі бордюри, дуже не вистачає зручних пандусів, особливо в підземних переходах. Але ми завжди і всюди разом, а для нас це головне».

«Ми відмінно доповнюємо одне одного: Оля – мої очі, а я – її ноги, – жартує Роман. – Разом ми наче одне ціла, одна повністю здорова людина. Наша зустріч дуже змінила нас обох. Ми дуже віримо один в одного. У світі немає нічого вічного, окрім кохання»

Top