Панорама

ЧЕРНІГІВЩИНА ДОБРЕ ВІДОМА ІСТОРИЧНИМИ ПОСТАТЯМИ, ЯКІ ПРОСЛАВИЛИ РІДНИЙ КРАЙ, ПОЧИНАЮЧИ ВІД ЧАСІВ КНЯЗІВСТВА Й ЗАКІНЧУЮЧИ НАШИМ ЧАСОМ. ОДНИМ ІЗ НИХ Є УРОДЖЕНЕЦЬ ОЛИШІВКИ, КОМАНДУВАЧ ЧОРНОМОРСЬКОГО ФЛОТУ ВОЛОДИМИР САВЧЕНКО-БІЛЬСЬКИЙ.

Цієї осені виповнилася 63-тя річниця з дня, коли на чужині знайшла вічний спочинок душа Володимира Олександровича Савченка-Більського, генерала-хорунжого з адміралтейства, призабутого нині українського морського офіцера, організатора українських військових частин і морського міністра Української Народної Республіки (УНР), котрий, будучи в авангарді борців за державність України, більше 40 років життя присвятив будівництву національних армії та флоту. На жаль, біографія, діяльність і внесок в історію цього військовика і досі залишаються недослідженими, тому нині є актуальним упорядкування розрізненої інформації про цю людину, коротко окресливши віхи життя і заслуги українського військового моряка.

НАЩАДОК СТАРОВИННОГО РОДУ

Володимир Савченко-Більський народився 14 червня 1867 року в селі Олишівці на Чернігівщині в українській шляхетській сім’ї. Батько Володимира, Олександр Савченко-Більський, був знаним на Чернігівщині іконописцем, походив зі старовинного козацького роду, який брав початок від литовського шляхтича Сави Більського, що наприкінці XVI сторіччя прийшов до Запорізької Січі. Його мати також мала козацьке походження, належачи до роду Суліїв, із якого вийшло багато громадських діячів старої України. Одним із них був Федір Сулій, свого часу голова українського гуртка в Петербурзі, брав участь у похованні Тараса Шевченка. На згадку про Кобзаря ним було засновано Шевченківський музей, експонати якого він заповів музею Василя Тарновського в Чернігові (нині це Чернігівський обласний історичний музей імені В.В. Тарновського). Другий дядько Володимира – Митрофан Сулій – входив до делегації, що відважилася звернутися до царя Олександра II з проханням дарувати Україні культурно-освітню автономію. Загалом же родина Савченків-Більських заснувала цілу плеяду громадських діячів. Рідний брат Володимира Михайло став знаним агрономом, і свого часу обіймав пост генерального секретаря хліборобства в уряді УНР, а за Гетьманату в 1918 році був обраний членом президії Всеукраїнського земського союзу. Інший брат Володимира, Василь, став популярним у Чернігові малярем. Проте куди більших успіхів на цій ниві здобув син Василя – Олександр Савченко-Більський, племінник героя цієї статті, що став знаменитим українським художником.

ВІЙСЬКОВА КАР’ЄРА

Володимир, на відміну від своїх братів, обрав військову кар’єру. У 1888 році 20-річним він вступив на військову службу, яку проходив у складі 112-го Уральського пішого полку. Після того був направлений у піхотне юнкерське училище. У 1893 році отримує чин поручника і призначення в елітний 22-й Нижегородський піший полк, що квартирував у Польщі. Однак необхідність постійного зв’язку з рідною землею дає про себе знати і змушує молодого поручника шукати інших місць для продовження військової служби. Тому 4 лютого 1902 р. поручник Володимир Савченко-Більський був переведений на флот із зарахуванням по адміралтейству. Того ж року він отримав звання штабс-капітана й оселився в Севастополі. Разом із цим Володимир Олександрович бере активну участь у житті української севастопольської громади. Зрештою 23 червня 1907 р. він стає членом конспіративного гуртка «Кобзар» у Севастополі, де з двома десятками морських офіцерів і місцевих освітян береться за нелегку справу популяризації української пісні, книги, вистави. Сучасники пригадували режисерський талант Савченка-Більського, що проявлявся під час організації театральних вистав. Невдовзі розпочалася світова війна, яку він зустрів у ранзі капітана Севастопольського флотського півекіпажу, де як людина добра і справедлива мав неабияку популярність серед матросів. В обстановці воєнного часу найповніше проявляються його організаторські здібності, за що 6 грудня 1915 року Володимир Олександрович отримує звання підполковника. Пізніше він стає командиром цієї військової формації, згодом його зусиллями вона стала першою українською військово-морською частиною ХХ сторіччя. На цій же посаді полковник зустрів Лютневу революцію 1917 р., що дала життя першим паросткам української державності.

УКРАЇНІЗАЦІЯ ФЛОТУ

Революція легалізувала українські політичні партії, культурні організації та об’єднання, зокрема і «Кобзар», членом якого Володимир Олександрович був уже 10 років. Тепер число прихильників «Кобзаря» зростало, на його базі була утворена Українська чорноморська громада, яка зібрала під одним дахом понад п’ять тисяч послідовників. Після революції число людей у Севастополі, що усвідомлювали себе українцями, зросло, і в цьому була пряма заслуга полковника Володимира Савченка-Більського, що займав у громаді пост заступника голови ради з культурно-освітніх справ. Паралельно він контролює діяльність українських корабельних рад, тоді ж за його участі робляться перші теоретичні начерки майбутньої вітчизняної військово-морської доктрини. Улітку 1917 р. своїми зусиллями полковник швидко українізує Севастопольський півекіпаж. Чи не першою в усьому російському війську його частина завела український прапор із портретом Тараса Шевченка і почала виконувати національний гімн України. У листопаді 1917 р. півекіпаж із 600 багнетів склав Морський курінь ім. гетьмана Сагайдачного, після чого під командою мічмана Якима Христича вирушив до Києва. На жаль, пізніше цьому куреню судилося майже цілком загинути на вулицях столиці в боях проти військ Муравйова (російського загарбника, відомого у зв’язку з боєм під Крутами) та арсенальських повстанців. 22 грудня того ж року Володимир Савченко-Більський був призначений на посаду директора Канцелярії морського міністерства, на якій пробув до 5 січня 1920 р. Полковник Володимир Савченко-Більський був одним із тих, хто стояв біля витоків українського флоту. Перебуваючи на своїй посаді, він бере активну участь у розробці «Тимчасового закону про флот УНР», який закріплював за Україною право на свій флот. У 1918 р. український флот став історичною дійсністю, ним були здійснені перші військові операції. За заслуги в його становленні Володимир Олександрович отримує ранг генерала-хорунжого.

ОРГАНІЗАТОРСЬКІ ЗДІБНОСТІ

Проте подальші політичні та воєнні події складалися не на користь українського флоту. Оточена з усіх боків ворогами, Українська Народна Республіка на початку 1919 р. втратила флот і вихід до Чорного моря. Крім того, була потреба в збереженні й відтворенні поріділого офіцерського корпусу українського флоту. Морське міністерство під тиском урядових соціалістів також переживає не найкращі часи, однак продовжує провадити активну діяльність, створивши дивізію морської піхоти. У зв’язку з формуванням частин української морської піхоти під Бродами та в Коломиї, Головний отаман призначає Савченка-Більського представником Українського морського міністерства при Державному секретаріаті ЗОУНР (Західна область Української Народної Республіки). У тому ж році генерал-хорунжий очолив перший український військово-морський навчальний заклад. Після відкриття 1 жовтня 1919 р. в Кам’янці-Подільському Гардемаринської школи, він був призначений її начальником. Школа швидко набрала добровольців і розгорнула діяльність, однак події воєнного часу призвели до того, що через півтора місяця місто було зайняте польськими військами, а заклад припинив діяльність. У 1920 р. уряди Польщі й УНР порозумілися та організували спільний похід проти радянської Росії. Генерал-хорунжий 19 квітня займає місце начальника Морського генерального штабу УНР. Через місяць, невдовзі після звільнення Києва військами Польщі та УНР, його призначили начальником Головної військово-морської управи (морського міністерства УНР). Генерал-хорунжий швидко сформував із наявних суден Дніпровську воєнну флотилію, набрав із моряків та добровольців Дніпровський флотський півекіпаж, який сформував курінь морської піхоти для бронепотяга морського відомства «Чорноморець», що активно діяв на фронті проти більшовиків, і 21 листопада 1920 р. українська армія перейшла Збруч. У цей час знову порушується питання про відкриття українських військово-морських навчальних закладів, але українська та польська армії відступають у Польщу й Західну Україну. Армії УНР більше не судилося повернутися в рідний край. Її військовики були інтерновані (змушені перебувати на певній території без права її покидати), а потім пішли в еміграцію. Генерал-хорунжий був інтернований польською владою в Тарнові, потім оселяється в Ромейках (у Сарненському повіті на Волині (тепер Володимирецький район Рівненської області).

ЖУРНАЛІСТСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ

Але й тут він не полишає роботу, збагачуючи протягом 1920–1930 років українську військову періодику спогадами й працями, що були надруковані у військових журналах «Табор», «За державність», «Літопис Червоної калини». Він публікує статті, присвячені геополітиці та історії флоту: «Босфоро-Дарданельське питання і необхідність панування України і на Чорному мирі», «Воєнна фльота України», «Значіння торговельної фльоти», у яких обґрунтовується доцільність існування потужного військового і торговельного флоту в майбутній незалежній Україні. А 1931 року на сторінках «Літопису Червоної калини» виходить його «Короткий історичний нарис розвитку фльоти». Не залишився генерал і осторонь громадсько-політичного життя. Ставши політичним прихильником гетьмана Івана Полтавця-Остряниці та його Українського національного козачого товариства, він займає посаду повноважного представника цієї організації на Волині. Не полишаючи свого старого захоплення — театру, він і в еміграції організовував українські вистави. 10 травня 1937 р. генерал був нагороджений хрестом Симона Петлюри, а 27 липня того ж року Володимир Савченко-Більський відзначив 70-ліття, отримавши привітання від президента УНР Андрія Лівицького та численних українських емігрантських організацій.

ДІЯЛЬНІСТЬ У ЧАСИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Коли запалав вогонь нової світової війни, генерал знову взявся виконувати доручення свого уряду. 1940 р. при Українському допомоговому комітеті у Варшаві під патронатом ради Хреста Симона Петлюри Савченко-Більський створив організацію «Українські комбатанти», у рамках якої колишні старшини армії УНР заново проходили вишкіл на випадок війни Німеччини з Радянським Союзом. Урядом УНР вважалося, що ці та інші бойові групи в перспективі могли б стати основою українського війська. У 1943 р. генерал став одним з ініціаторів створення Українського визвольного війська (УВВ) у складі Вермахту. Хоч і довелося співпрацювати з німцями, однак генерал, як і його однодумці, бачив, що війна вже вступає в нову фазу, розраховуючи невдовзі створити автономну структуру, яка змогла б провадити боротьбу за українську державність. Повною мірою ці сподівання справдилися в 1945 р., коли УВВ стало складовою частиною Української національної армії генерала Павла Шандрука, що в останні місяці війни своїми бойовими діями гідно означила існування традиції боротьби за українську державність.

СМЕРТЬ В ЕМІГРАЦІЇ

По завершенні війни Володимир Савченко-Більський перебрався до Франції. Там він два рази (у 1946-му і в період від 1947-го до 1955 року) очолював головну раду Хреста Симона Петлюри. Генерал-хорунжий Володимир Савченко-Більський відійшов у вічність 21 вересня 1955 року у французькому місті Абодант. Там же і похований

Top